ТМФВ лекція 25-26 координація

ЛЕКЦІЯ 25-26:

«Розвиток координаційних  здібностей людини»

План

1.     Поняття про координаційні здібності. Критерії і форми вияву координаційних здібностей.

2. Класифікація координаційних здібностей.

3. Спритність і методика її розвитку.

4. Методика розвитку координаційних здібностей.

1. Поняття про координаційні здібності. Критерії і форми вияву координаційних здібностей

 У процесі фізичного виховання особливе місце займає проблема розвитку і вдосконалення координаційних здібностей тих, хто займається фізичними вправами. Їх особливе положення в процесі фізичного вдосконалення людини обумовлено тим, що координаційні здібності займають ніби проміжне положення між основними сторонами фізичного виховання: з одного боку, координаційні здібності можуть бути віднесені до процесу виховання фізичних якостей людини, перш за все, через такі свої різновиди, як рухова спритність, здібність до м'язового розслаблення і т.д. З другого боку, координаційні здібності тісно вплетені в процес управління руховими діями, наприклад, через такі різновиди, як орієнтаційна і ритмічна здібності.

Для характеристики координаційних здібностей людини необхідно розкрити перш за все:

а) визначення поняття координаційних  здібностей;

б) класифікацію їх видів;

в) рівні вияву координаційних здібностей;

г) основні групи методів і методичних прийомів вдосконалення координаційних здібностей.

За допомогою визначення поняття координаційних здібностей спробуємо розкрити їхні загальні й істотні ознаки. Для цього нам необхідно заздалегідь розглянути проблему співвідношення координаційних здібностей і спритності, оскільки в даний час немає єдиної точки зору з цього питання.

Під координаційними здібностями людини розуміють її здібності до узгодження певних дій у процесі управління діяльністю відповідно до поставленої мети.

Щоб знайти місце рухових здібностей у загальній системі координаційних здібностей людини, необхідно розбити їх за певними рівнями. Для цього необхідно виділити рівні структури людини як соціальної і природної істоти. Існує велика різноманітність поглядів, шкала яких обмежена наступними полярними точками зору: з одного боку, в структурі людини виділяють всього два рівні – соціальний і біологічний. Цього погляду дотримуються в основному філософи і соціологи. З другого боку, в структурі людини виділяють набагато більшу кількість рівнів.   Думається, є сенс виділити в структурі людини такі рівні:

а) основні – соціальний, біологічний і психічний, якій  є "..."мостом", що сполучає біологічні та соціальні начала в природі людини...";

б) проміжні (перехідні), до яких належать соціопсихічний і біопсихічний, у тому числі і психофізіологічний.

 Виходячи з вищевикладеного, можна припустити, що координація рухової діяльності пов'язана з координацією загальної діяльності людини.

         Під координаційними здібностями слід розуміти, по-перше, здатність    доцільно   будувати   рухові   акти:  по-друге, здатність перетворювати вироблені форми дій або переходити від одних дій до інших відповідно до вимог умов, що змінюються.

Для характеристики рухових координаційних здібностей людини, необхідно розглянути такі проблеми:

а) співвідношення координаційних здібностей і рухових навиків;

б) основні механізми рухових координаційних здібностей.

Отже, яке ж співвідношення рухових координаційних здібностей і рухових навиків? Відповідь на дане питання дає  Д.Д. Блуме. Він вважає, що здібності є передумовами  для  дій;  навики  (рухові),   за  термінологією  психології,  є  складовою частиною дій, які виступають як автоматизований компонент у процесі виконання дії.

         Таким чином:

1. Координаційні здібності виступають як один із провідних чинників ефективної рухової діяльності.

2. Координаційні здібності є більш широким явищем, ніж спритність, і її включають.

3. В управлінні руховими діями людини координаційні здібності займають проміжне положення між основними його сторонами: кондиційними здібностями, з одного боку, і руховими уміннями і навиками, з іншого.

4. В загальній системі координації діяльності людини  координація рухових дій включена в біологічний і психобіологічний рівні координації діяльності в цілому.

5. Рухові координаційні здібності людини – це його здібності до узгодження певних рухових дій і операцій в єдине ціле з урахуванням поставленої мети і взаємодії з іншими рівнями координації діяльності людини.

Отже, координаційні здібності характеризують можливості людини до організації і управління рухом. Їх вияв пов'язаний з подоланням координаційних труднощів, які виникають при вирішенні різноманітних рухових завдань. Трудність управління руховим апаратом залежить перш за все від того, що людське тіло є багатоланковою системою з величезною кількістю ступенів свободи. Враховуючи можливі переміщення між тулубом, головою і кінцівками, в нашому тілі знаходяться не менше 107 ступенів свободи. Наприклад, тільки руки і ноги мають по 30 ступенів свободи.

Критерієм координаційних здібностей є ступінь відповідності між руховим процесом і наміченою метою. Виділяють одиничні і комплексні критерії (вимірники) координаційних здібностей, які мають якісні і кількісні характеристики. До основних одиничних якісних характеристик належать адекватність, своєчасність, доцільність і ініціативність вирішення рухового завдання. Кількісними критеріями є точність, швидкість, економічність і стабільність дій. 

2. Класифікація координаційних здібностей

Як було сказано вище, координаційні здібності людини є дуже складним утворенням (системою), яке має кілька рівнів координації діяльності людини, а  звідси – велика різноманітність своїх різновидів, що відіграють різну роль у загальному процесі координації цілісної діяльності людини. Виникає необхідність у класифікації координаційних здібностей людини, саме класифікації, а не простого (лінійного) їх переліку.

Більш докладну класифікацію координаційних здібностей можна представити таким чином:

1. Орієнтаційна здатність, під якою розуміється вміння визначати і змінювати  положення і рух тіла у просторі та часі, особливо з урахуванням ситуації і (або) об'єкта, що рухається, що змінюється.

2. Вміння зчленовування рухи окремих частин тіла між собою, що виражається у взаємодії просторових і силових параметрів руху.

3. Вміння диференціювати, тобто досягати високої точності і економічності окремих частин і фаз рухів, а також рухів у цілому.

4. Вміння утримувати рівновагу, під якою розуміється:

а) вміння утримувати тіло в стані рівноваги (статична рівновага) і б) вміння повернення тіла в стан рівноваги під час руху (динамічна рівновага).

5. Реагуюча здатність – вміння швидко починати цілеспрямований руховий акт відповідно до певного сигналу.                                                                                          

6. Вміння людини проектувати оптимальну програму дій, контролю, коректування і перебудови її рухової реакції відповідно до актуальної або передбачуваної ситуації.

7. Ритмічна здатність, яка визначає і реалізує характерні динамічні зміни (акценти) в процесі рухового акту. Основу даної здатності складає переробка слухової, зорової і кінестетичної інформації.

 Вищеперераховані координаційні здібності є загальними координаційними здібностями людини, а здібність до антиципації – загальною людською здатністю, тому вона не може бути обмежена тільки рівнем координаційних здібностей. Здібність до м'язового розслаблення є складовою частиною здатності, яка може диференціюватись.

До числа основних координаційних здібностей належать:

• здібність до диференціювання різних параметрів руху (тимчасових, просторових, силових);

•  здібність до рівноваги;

•  здібність до перебудови рухів;

•  здібність до з'єднання (комбінуванню) рухів;

• здатність пристосовуватися до ситуації, що змінюється, і до незвичайної постановки завдання;

•   здібність до виконання завдань у заданому ритмі;

•   здібність до управління часом рухових реакцій;

• здібність передбачати різні ознаки рухів, умови їх виконання і хід зміни ситуації в цілому;

•   здібність до раціонального розслаблення м'язів.

Стосовно шкільного спорту  І.І. Сулейманов (1998) виділяє наступні фундаментальні координаційні здібності:

1. Кінестетична здатність, яка може диференціюватись.

2. Просторова орієнтаційна здатність.

3.  Реагуюча здатність.

4. Здібність до рівноваги.

5. Ритмічна здатність.

Автором зроблена спроба представити координаційні здібності школярів, які займаються спортом, у вигляді певної системи з підрозділом їх на певні рівні і вказівкою відповідних між ними зв'язків і стосунків.

Виходячи з вищевикладених прикладів класифікації координаційних здібностей, можна виділити наступні загальні координаційні   здібності людини в процесі управління руховими діями.

1. Реагуюча здатність, складається з двох своїх різновидів – слухової і зорової реакції.

2. Здатність, яка може диференціюватись різновидами якої є здібності до диференціації просторових, тимчасових і силових параметрів руху.

3. Здібність до рівноваги – статична і динамічна.

4. Орієнтаційна здатність, під якою розуміється вміння визначати положення тіла, а також рухи людини в просторово-часовому просторі. Для неї важливі такі властивості аналізаторів, як зорове сприйняття, гострота зору, відчуття величин і т.ін.

5. Ритмічна здатність, завдяки якій в рухах людини формується доцільна послідовність і взаємозв'язок акцентованих моментів рухової дії, є ніби частиною всього цілісного рухового акту.

6. Здібність до переключення в процесі рухової діяльності відповідно до задуманої програми дій або ситуації, що змінилася в ході її реалізації.

 Координаційні здібності знаходять свій вияв у конкретних рухових навиках, типових для того або іншого виду рухової діяльності.

Проте їх значущість в кожному виді діяльності буде різною. Наприклад, для тенісу провідними координаційними здібностями є здібності до орієнтування, реакції, диференціювання, перестроювання, ритму, з'єднання, рівноваги. Для фехтування найхарактернішими є здібності до антиципації, орієнтування, реакції, перебудови і «відчуття дистанції», а для спортивної гімнастики – здібності до орієнтування, з'єднання, рівноваги,  диференціювання і ритму.

Ці найважливіші здібності багато в чому визначають успіх у даних спортивних дисциплінах. Тому в процесі координаційної підготовки їх розвитку слід приділяти особливу увагу.

Здібність до рухової координації визначається цілим поряд психофізіологічних чинників:

1) функціональним станом сенсорних систем організму (аналізаторів);

2) ступенем регуляції пози тіла і рухів різними відділами ЦНС (корою великих півкуль, спинного мозку);

3) можливістю людини запам'ятовувати рухи і відтворювати їх (моторною пам'яттю).

У різні вікові періоди спостерігається нерівномірність в розвитку окремих видів координаційних здібностей. Істотне поліпшення координаційних здібностей відбувається до 15-16 років. У цьому віці їх рівень розвитку наближається до показників дорослої людини.

3. Спритність і методика її розвитку

Необхідно більш детально розглянути одну з найскладніших проблем в теорії навчання рухам – проблему визначення поняття "спритність" і його співвідношення з поняттям "координаційні здібності". Як раніше наголошувалося, існують різні погляди на це співвідношення. Більшість фахівців Німеччини з проблем дослідження координаційних здібностей визначає спритність як частину, підсистему всього комплексу координаційних здібностей, у свою чергу  об'єднуючу в собі кілька координаційних здібностей   (П. Хиртц, Г.Шнабепь, Х. Гундлах і ін.). Серед колишніх радянських учених також немає єдиної точки зору з даного питання. Відомий фізіолог Н.А. Бернштейн відносив спритність до однієї з провідних психофізичних якостей людини і вказував на те, що координація і спритність – не одне і те ж. За його визначенням "спритність є здатність рухово вийти з будь-якого положення, тобто здатність справитися з будь-яким руховим завданням, що виникає:

1) правильно, тобто адекватно і точно;

2) швидко, тобто скоро і споро;

3) раціонально, тобто доцільно і економічно;

4) дотепно, тобто вивертливо і ініціативно".

Приблизно так само розуміє спритність і Е.П. Ільїн (1982), який визначає спритність як можливість людини швидко (але своєчасно!) виконувати точні рухи і рухові дії. Як він відзначає далі, "...спритність... набагато більш складна за структурою якість, ніж просте поєднання швидкості і точності. По-перше, точність рухів – поняття досить невизначене, яке  може включати мінімум 12 показників. Спритність полягає, перш за все, в узгодженні рухів у просторовому і тимчасовому параметрах, а також за зусиллями, що розвиваються. По-друге, спритність відображає можливість людини маніпулювати або власним тілом, або предметами в просторі, у взаємодії із зовнішніми об'єктами, не залишатися на місці".

Вважається, що визначення поняття спритності, дане Е.П. Ільїним (1982), є правильним і коректним. Таким чином, спритність – це вияв координаційних здібностей людини в швидких, точних і відносно складних рухах.

Вияви спритності – це своєрідні форми управління рухами, але це вищі форми. Не випадково Н.А. Берштейн (1991) влучно визначив спритність як "царицю управління рухами". В системі управління рухами одним з основних понять, на розумінні якого будуються інші, є поняття "координація рухів". Відповідно до уявлень Н.А. Берштейна і його послідовника Л. Чхаідзе (1970) він взяв як відправне для визначення понять "КЗ" і "спритність". У цьому зв'язку під "КЗ" ми розуміємо властивості індивіда, які визначають його готовність до оптимального управління і регулювання. Таких властивостей 4:

-         швидкість (своєчасність);

-    правильність (адекватність, точність);

-    раціональність (доцільність, економічність);

-    винахідливість (стабільність, ініціативність)

Отже, спритність – (як більш загальне поняття, ніж КЗ) – це якість управління рухами, яка забезпечує правильне, швидке, раціональне і винахідливе вирішення рухового завдання. КЗ виявляються в управлінні і регулюванні рухових дій через будь-яке з названих властивостей, а спритність – тільки через властивість винахідливості в сукупності з іншими властивостями.

Дане визначення спритності показує, що її не можна, мабуть, розглядати як фізичну якість. У той же час про неї правомірно говорити як про комплексну психомоторну (рухову) якість, сукупність КЗ. Таке розуміння спритності і КЗ має місце в літературі.

Уявлення про спритність пропонується висловлювати не в традиційній системі "фізичних якостей", що вже зроблено окремими ученими. Ці уявлення необхідно пов'язати в тісний зв'язок з навчанням (навиками), вдосконаленням фізичних здібностей і психофізіологічних функцій.

У вченні про спортивне тренування, де виділяють як самостійні такі основні розділи підготовки, як "фізична", "психічна", "теоретична, "інтелектуальна", "технічна", "тактична", правомірно говорити про  вивчення в самостійний розділ координаційної підготовки (загальної і спеціальної), розуміючи під цим педагогічний процес, направлений на формування КЗ – важливих передумов досягнень спортсменів у різних видах спорту.

        

4. Методика розвитку координаційних здібностей

Всі засоби розвитку КЗ  можна розділити на дві групи:

1.     Загальнопідготовчі координаційні вправи.

2.     Спеціально підготовчі координаційні вправи.

           До загальнопідготовчих координаційних вправ можна віднести велику кількість вправ. Проте число їх використання обмежено наступними обставинами:

-         часом, який можна виділити без збитків для інших вправ;

-         віковими особливостями (в молодшому шкільному віці частка використовування вища, ніж у середньому і старшому);

-         статевими і індивідуальними відмінностями (в старшому шкільному віці у хлопців більше представлені загальнорозвиваючі вправи з силовою спрямованістю: з гирями, штангою; у дівчат – з обручем,  м'ячем).

Умовно загальнопідготовчі координаційні вправи можна розділити на:

а) ті, що збагатять фундацію життєво важливих навиків і умінь;

б) збільшуючі руховий досвід;

в) загальнорозвиваючі (елементи гімнастики, акробати, перегони і т.д.);

г) з переважною спрямованістю на окремі психофізіологічні функції, які забезпечують оптимальне управління і регуляцію рухових дій (вправи по виробленню відчуття, простору, часу і т.д.).

 Вдосконалення "відчуття часу", "відчуття простору" і "відчуття м'язових зусиль". Вдосконалення координаційних здібностей відбувається на основі розвитку точності диференціювання (розрізнення) напряму, амплітуди, часу, темпу і швидкості рухів, інтенсивності м'язових зусиль і інших характеристик. Здатність точно диференціювати окремі ознаки рухів багато в чому залежить від ступеня розвитку в людини зорових, слухових, тактильних і особливо м'язово-рухових відчуттів або, як нерідко говорять, від здібності до кінестетичного розрізнення. Кінестезію називають також «м'язовим відчуттям».

У процесі вдосконалення цієї здатності формуються такі сприйняття і уявлення, як "відчуття простору", "відчуття часу", "відчуття зусиль", і ін., від рівня розвитку яких залежить ефективність оволодіння технікою, тактикою і здатністю управління своїми рухами в цілому.

"Відчуття часу", наприклад, – точне сприйняття тривалості виконання того або іншого компонента діяльності (часу подолання дистанції, часу реагування на будь-який сигнал,  часу кидка в баскетболі і т.ін.) дуже важливо в багатьох, якщо не у всіх видах рухової діяльності.

Вправи, направлені на розвиток "відчуття часу", в більшості випадків засновані на порівнянні суб'єктивно оцінюваного і істинного часу, який затрачується на виконання завдання. Виявляється тимчасова помилка з урахуванням її знака ("+" або "-"). Величина помилки і дозволяє судити про ступінь розвитку "відчуття часу" у конкретного індивіда. В процесі вдосконалення здатності розрізняти тимчасові параметри використовуються різноманітні вправи .

Встановлено, що спортсмени-бігуни, які використовують у тренувальних заняттях прийоми порівняльної оцінки, володіють кращою точністю сприйняття часу. Менш точні бігуни, які користувалися диференційованою оцінкою і, нарешті, ще менш точно оцінюють час бігуни, які орієнтуються лише на сумарну оцінку.

Велике значення при формуванні "відчуття часу" останнім часом надається використовуванню у фізичному вихованні і спорті різних технічних і тренажерних пристроїв (метрономів, звуколідерів, приладів термінової інформації і ін.), які дозволяють сприймати, коректувати, моделювати і програмувати тривалість, темп, ритм і інші тимчасові характеристики руху.

         "Відчуття простору" пов'язане із сприйняттям, оцінкою і регулюванням просторових параметрів рухів: відстані до якого-небудь об'єкта (цілі), розмірів майданчика або перешкод, амплітуди, напряму, форм руху і т.п. Це, наприклад, відстань між боксерами під час поєдинку, відстань між гравцями і корзиною в баскетболі. В процесі цілеспрямованого вдосконалення точності просторових відчуттів в тому або іншому виді діяльності удосконалюється і "відчуття простору", яке набуває глибоко спеціалізованого характеру. Це знаходить своє вираження у "відчутті дистанції", "відчутті планки", "відчутті бар'єру" і в інших тонко спеціалізованих просторових сприйняттях. Точність активного відтворення кутових зсувів у ліктьовому суглобі найбільш помітно розвивається у дітей від 4 до 10 років. До 13-14 років зорово-моторні функції, що забезпечують точність рухових дій (попадання, метання в ціль і т.д.), багато хто, досягають високого рівня розвитку, наближаючись до показників дорослої людини.

Як доведено рядом наукових досліджень В. З. Фарфеля, методика "зближуваних завдань" набагато ефективніша, ніж просте багаторазове повторення вправи. Для успішного виконання завдань використовуються різні методичні прийоми. моделювання заданих положень і переміщень тіла на спеціальних макетах і муляжах; направлене переживання просторових параметрів рухів на тренажерах або з фізичною допомогою викладача (партнера); введення в обстановку дії додаткових  наочних і символічних орієнтирів.

Важливу роль у розвитку "відчуття простору" відіграє направлена дія в процесі фізичного виховання на функції аналізаторів (зорового, вестибулярного і ін.). Точність різних силових параметрів рухів свідчить про ефективність їх управління. Для кожного вікового етапу характерна своя специфіка в розвитку різних видів силової точності. Наприклад, найбільш інтенсивна здатність оцінювати вагу предметів зростають від 8 до 10 років. А здатність відтворювати задану величину м'язової напруги в ізометричних умовах майже не міняються від 5 до 10 років. Лише після 11 років вона починає підвищуватися аж до 16 років. В порівнянні з дітьми молодшого шкільного віку у підлітків точність диференціювання м'язових зусиль поліпшується приблизно вдвічі.

Здатність управління м'язовими напругами. Засобами розвитку точності силових параметрів рухів є вправи з обтяженнями, при виконанні яких вага предметів дозується певним чином, а також використовуються стрибки у висоту і в довжину, метання снарядів різної ваги,  вправи на тренажерах, що дозволяють задавати ту або іншу величину м'язового зусилля.

Робота над підвищенням точності силових параметрів рухів призводить до формування "відчуття м'язових зусиль". Це відчуття, яке в різних рухових діях набуває досить специфічного характеру. Методика розвитку здібності до управління силовими параметрами рухів грунтується на оцінці зусилля, що суб'єктивно розвивається з об'єктивними результатами. Встановлено, що в достатньо короткі терміни підвищити рівень розвитку цієї здібності можна за допомогою методів термінової об'єктивної інформації.

Вдосконалення здатності зберігати рівновагу. Рівновага як компонент координаційних здібностей – це збереження стійкого положення тіла в умовах різноманітних рухів і поз. Розрізняють статичну і динамічну рівновагу. Вони мало корелюють між собою.

Збереження рівноваги  в статиці  і в динаміці – одна з найважливіших умов активної взаємодії людини із зовнішнім середовищем. Успіх у професійній діяльності і в деяких видах спорту (фігурному катанні на ковзанах, гімнастиці, акробатиці  і т.п.) значно визначається рівнем розвитку функції рівноваги. Низький рівень статокінетичної стійкості супроводиться погіршенням загального самопочуття, запамороченням, нудотою, блювотою і навіть непритомним станом. Недостатній розвиток статокінетичної стійкості перешкоджає освоєнню техніки руху, знижує ступінь вияву інших фізичних здібностей. У дітей ця здатність досягає рівня, характерного для дорослих, які не займаються спортом, до 13-14 років – у хлопчиків, і до 10-12 років – у дівчаток.

Нині застосовуються активний, пасивний і комбінований (змішаний) методи тренування статокінетичної стійкості. При активному методі ті, хто займаються фізичними вправами, багато разів виконують спеціальні вправи, направлені на адекватне подразнення вестибулярного апарату (різні повороти, нахили і кругові рухи головою і тулубом, перекиди і ін.). Пасивний метод дає значний ефект при застосуванні спеціальних пристосувань (крісло Барані, двоштангові і чотириштангові гойдалки, лопинги, центрифуги і т.п.). Недоліком пасивного методу є те, що в процесі занять може виникнути переподразнення вестибулярного апарату, особливо в осіб з підвищеною збудливістю. Як наслідок цього, - велика вірогідність появи у них негативних емоцій і небажання займатися на приладах.

Ефективним методом розвитку рівноваги є комбінований метод. Для стимулювання процесу вдосконалення здатності підтримувати рівновагу доцільно використовувати відповідні методичні прийоми.

При організації занять вправи на рівновагу слід включати в усі частини уроку,  чергувати їх з іншими вправами, щоб розвиток статокінетичної стійкості здійснювався разом з розвитком всіх останніх здібностей.

Вдосконалення ритмічних здібностей. Одним з чинників, що характеризує рухову діяльність людини, є здатність виконувати ритмічні рухи. Ритмічність як сенсорномоторна здатність людини характеризується строгим чергуванням самих акцентованих  моментів рухів у просторі та часі. Ритм у рухах є об'єднуючим моментом, що сприяє органічній ув'язці різних елементів в єдине ціле. Уміння правильно визначити необхідний ритм рухів також важливо для викладача, як і уміння оцінювати швидкість, темп пересування, амплітуду (розмах) і інші характеристики. Спортивний результат залежить від ритму рухів. У того, хто займається фізичними вправами, виникає відчуття несподіваної легкості, він розуміє, що знайшов щось дещо важливе, тому що, докладаючи менше зусиль, чим раніше, досягає більшого ефекту.  Ритмічність виступає як один із показників моторної обдарованості.

Вдосконалення здібності довільного розслаблення м'язів. Координаційні здібності значною мірою визначаються здібністю до довільного розслаблення м'язів. Ця здатність у більшості людей немає спеціальної підготовки, виражена недостатньо. У людей, які займаються спортом, вона вище, ніж у неспортсменів. У жінок-спортсменок процес розслаблення м'язів протікає активніше, ніж у чоловіків, і це дозволяє їм виконувати м'язову роботу більш економно.

При поганій здатності довільно управляти розслабленням різних м'язових груп у тих, хто цього навчається, погіршується кровопостачання м'язів і зростають енерговитрати, знижується швидкість рухів і величина розвиваючих зусиль,  погіршується техніка рухів і ін. Існує думка, що в швидкісно-силових вправах, що характеризуються одноразовим потужним зусиллям, вдосконалення даної здатності істотно не впливає на спортивні досягнення. В циклічних вправах досконаліший механізм розслаблення м'язів вже на початку систематичного тренування сприяє  підвищенню спортивних результатів.

ЛІТЕРАТУРА

1.      Бернштейн Н.А. О ловкости и ее развитии. – М.: ФиС, 1991. – С. 287.

2.     Гужаловский А.А. Основы ТМФК. – М.: ФиС, 1986. – С. 71-76.

3.     Зациорский В.М. Физические качества спортсмена. – М.: ФиС, 1970. – С. 159-165.

4.     Карпеев А.Г. Развитие координации скоростных циклических движений у лиц женского пола на этапе интенсивного онтогенеза (от 4 до 20 лет) // Теория и практика физической культуры. - № 100, 2000.

5.     Лях В.П. Координационные способности школьников. – Мн.: Полымя, 1989.

6.     Назаренко Л.Д. Содержание и структура равновесия как двигательно-координационного качества // Теория и практика физической культуры. – № 1. – 2000.

7.     Общие основы развития координационных способностей // Методическое пособие по курсу: «Теория физической культуры для студентов и преподавателей институтов физической культуры» / Составлено Шамардиной Г.Н., Шамардиным В.Н. – Днепропетровск, 1998.

8.     Сулейманов И.И. Профилактика утомления глаз у учащихся. Методические рекомендации. – Омск, 1990.

9.     Теория и методика физической культуры. Учебное пособие // Под редакцией  Ю.Ф. Курамшина и В.И. Попова. – Санкт-Петербург, 1999.

10.           Холодов Ж.К., Кузнецов В.С. Теория и методика физического воспитания. – М.: Academa, 2001.