ТМФВ л 19-20 витривалість

ЛЕКЦІЯ 19-20:

«Рухова витривалість і методика її розвитку»

ПЛАН

1.     Фізіологічні основи формування рухової витривалості.

2.     Поняття про витривалість і її зв'язок із стомленням.

3.     Методика розвитку витривалості.

4.     Контрольні вправи (тести) для визначення рівня розвитку витривалості

1. Фізіологічні основи формування рухової витривалості

Останнім часом фахівці все частіше звертають увагу на тривожне   положення, яке складається у видах спорту, що вимагають витривалості. В програмі літніх олімпійських ігор 38,9% золотих медалей і 41,6% очок приходяться на циклічні види спорту. Якщо врахувати, що витривалість значною мірою визначає досягнення в єдиноборстві, спортивних іграх і багатоборстві, то від неї залежить доля   вже 68,6 % золотих медалей і 64,9 % очок. У переважній більшості зимових олімпійських видів спорту успіх визначається виключно витривалістю.

 Витривалість необхідна для багатьох форм діяльності людини. Говорять   про   емоційну,   психічну,   розумову,   м'язову витривалість. В останній виділяють витривалість до вибухових зусиль, статичну і динамічну, швидкісну, силову, дистанційну і ін.

Перш за все «витривалість» – поняття саме по собі абстрактне. Воно набуває  конкретного значення лише з урахуванням швидкості рухів або переміщень спортсмена. У відомому тесті Купера критерієм оцінки витривалості виступає швидкість бігу: чим вона вище, тим більша дистанція, яка долається за 12 хв. У спорті не може бути витривалості взагалі, або загальної витривалості. Фізіологічний механізм витривалості спортсмена завжди специфічний. Він формується конкретним руховим режимом, властивим спортивній вправі і повною мірою реалізується тільки в умовах цього режиму.

 Важливу роль у розвитку витривалості відіграє перебудова гормонної регуляції м'язової діяльності, здійснюваної симпато-адреналовою і гіпофізарно-адренокортикальною системами. Їх основні функції – мобілізація і вибірковий перерозподіл енергетичних ресурсів організму до переважно навантажуваних органів і тканин, регуляція пластичних процесів і формування  структурної основи довготривалого пристосовування організму і напруженої м'язової діяльності. Ці  системи визначають місткість резерву пристосовування організму і, отже, оптимальну   тривалість сильних (розвиваючих) тренуючих дій і величину відповідних функціональних перебудов (А.А. Віру, 1980, 1993).

      З витривалістю звичайно ототожнюють здібність спортсмена до тривалого виконання м'язової роботи. В спортивній літературі можна зустріти характеристики багатьох форм вияву витривалості. Наприклад, виділяють витривалість статичну і динамічну, швидкісну і силову, локальну, регіональну і глобальну, серцевосудинну і м'язову, загальну і спеціальну, емоційну і психічну, ігрову, дистанційну, витривалість до вияву вибухових зусиль і т.ін.

         У цьому розділі ми обмежимося розглядом витривалості як фактора, який визначає швидкість циклічних локомоцій. По-перше, це одне із найхарактерніших функціональних призначень витривалості в спорті, яка є в той же час достатньо вичерпним уявленням про її фізіологічні механізми. По-друге, у зв'язку з появою принципово нових відомостей, яке представлене останнім часом фізіологією і біохімією, очевидна необхідність ревізії традиційних поглядів на дистанційну витривалість.

2. Поняття про витривалість і її зв'язок із стомленням

Витривалість – здібність людини до тривалого виконання будь-якої діяльності без зниження її ефективності.

Якщо тривала робота обмежується стомленням, то витривалість можна також визначити як здатність організму протистояти стомленню.

Стомлення – це стан організму, який виникає внаслідок тривалої або напруженої діяльності і характеризується зниженням працездатності. Воно виникає через певний проміжок часу після початку роботи і виражається в підвищених труднощах або неможливості продовжити діяльність з колишньою ефективністю (В.Д. Моногаров, 1986). Розвиток стомлення проходить через дві фази:

І. Фазу компенсованого стомлення, коли, не дивлячись на зростаюче утруднення, людина може певний час зберігати колишню інтенсивність роботи за рахунок більших, ніж раніше, вольових зусиль і часткової зміни біомеханічної структури рухових дій.

II. Фазу декомпенсованого стомлення, коли людина, не дивлячись на всі старання, не може зберегти необхідну інтенсивність роботи. Якщо продовжити роботу в цьому стані, то через деякий час наступить відмова від її виконання.

Витривалість необхідна  при виконанні будь-якої фізичної діяльності. У фізичних вправах вона безпосередньо визначає спортивний результат (ходьба, біг на середні і довгі дистанції, велогонки, біг на ковзанах на довгі дистанції, лижні гонки); в інших – дозволяє кращим чином виконати певні тактичні дії (бокс, боротьба, спортивні ігри і т.ін.); по-третє – допомагає переносити багаторазові короткочасні високі навантаження і забезпечує швидке відновлення після роботи (спринтерський біг, метання, стрибки, важка атлетика, фехтування і ін.).

Розвиток витривалості залежить від двох груп показників:

1. Зовнішніх (поведінкових), які характеризують результативність рухової діяльності людини під час стомлення.

2. Внутрішніх (функціональних), які відображають певні зміни у функціонуванні різних органів і систем організму,що забезпечують виконання даної діяльності.

Зовнішнім показником витривалості людини є величина і характер змін різних біомеханічних параметрів рухової дії (довжина, частота кроків, час відштовхування, точність рухів і ін.) на початку, в середині і в кінці роботи. Порівнюючи їх значення в різні періоди часу, можна визначити ступінь відмінності і рівень витривалості. Чим менше змінюються  показники до кінця вправи, тим вище рівень витривалості.

Внутрішні показники витривалості – це зміни в ЦНС, серцево-судинній, дихальній, ендокринній і інших системах організму в умовах стомлення.

Витривалість залежить від рівня розвитку у людини інших фізичних здібностей. У зв'язку з цим використовують два типи показників:

1. Абсолютні – без урахування рівня розвитку силових, швидкісних і координаційних здібностей.

2. Відносні – з урахуванням розвитку силових, швидкісних і координаційних здібностей.

Структура витривалості в кожному випадку визначається специфікою і умовами конкретного виду діяльності. Рівень розвитку і вияву витривалості залежить від ряду факторів:

• наявності енергетичних ресурсів в організмі людини;

• рівня функціональних можливостей різних систем організму (серцево-судинної, ЦНС, ендокринної, терморегуляційної, нервово-м'язової та ін.);

• швидкості активізації і ступеня узгодженості в роботі функціональних систем;

• стійкості фізіологічних і психічних функцій до несприятливих змін організму (зростання кисневого голоду, підвищенню молочної кислоти в крові і ін.);

• економічності використовування енергетичного і функціонального потенціалу організму;

• підготовленості опорно-рухового апарату;

• досконалості техніко-тактичної майстерності;

• особисто-психологічних особливостей (інтересу до роботи, властивостей темпераменту, рівня граничної мобілізації таких вольових якостей, як цілеспрямованість, завзятість, наполегливість, витримка, терплячість і т.п.).

Серед чинників, які впливають на витривалість людини, слід виділити вік, стать, морфологічні особливості людини і умови діяльності.

Ці чинники мають значення і в інших видах рухової діяльності, але ступінь вияву кожного з них залежить від особливостей конкретної діяльності. Тому існують різноманітні форми вияву витривалості, які групуються за тими чи іншими ознаками. Наприклад:

• витривалість до роботи циклічного, ациклічного або змішаного характеру;

• витривалість до роботи в конкретній зоні потужності (максимальній, субмаксимальній, великій, поміркованій);

• витривалість статична або динамічна;

• витривалість локальна, регіональна або глобальна:

• витривалість аеробна або анаеробна;

• витривалість швидкісна, силова або координаційна;

• витривалість загальна або спеціальна;

• витривалість дистанційна, ігрова або багатоборна і ін.

Проте немає таких рухових дій, які вимагали б вияву будь-якої форми витривалості в "чистому вигляді". При виконанні будь-якої рухової дії знаходять вияв в тій чи іншій мірі різних форм витривалості. Силова витривалість може носити аеробний і анаеробний характер, проявлятися в циклічних і ациклічних вправах, у роботі бере участь невелике число м'язових груп або майже всі м'язи тіла. 

На практиці велика кількість всіх форм вияву витривалості звичайно зводиться до двох її видів:

І. Загальна витривалість.

II. Спеціальна витривалість.

Загальна витривалість – це здібність людини до тривалого і ефективного виконання роботи неспецифічного характеру, що позитивно впливає на розвиток специфічних компонентів працездатності людини, завдяки підвищенню пристосовування до навантажень і наявності явищ "перенесення" тренованості з неспецифічних видів діяльності на специфічні.

Спеціальна витривалість – це здібність до ефективного виконання роботи і подолання стомлення в умовах, детермінованих вимогами конкретного виду діяльності.

Той або інший вид діяльності може пред'являти підвищені вимоги до переважного вияву силових, швидкісних і координаційних здібностей, а отже, і до відповідного виду витривалості. Залежно від інтенсивності діяльності вияв цих видів витривалості пов'язаний з різним енергозабезпеченням м'язової роботи.

3. Методика розвитку витривалості

Розвиток швидкісної витривалості. Швидкісна витривалість проявляється  переважно у вправах циклічного характеру (біг, ходьба, плавання, веслування, ходьба на лижах, їзда на велосипеді і т.ін.), які здійснюються з різною швидкістю. Витривалим виявиться той, хто зможе підтримувати задану швидкість пересування довше, ніж інший. Залежно від швидкості пересування буде різним і тривалість виконання вправ: чим вона вище, тим менше  тривалість роботи, і, навпаки. Біг з максимальною швидкістю не може бути тривалим. Він триває десятки секунд, долається відстань – 100-200 м. Пробігаючи велику дистанцію, бігун зменшує інтенсивність бігу, тобто біжить повільніше.

Швидкісна витривалість ув тій або іншій зоні потужності розвивається тільки тоді, коли людина в процесі занять доходить до необхідних ступенів стомлення - організм  ніби відповідає на подібні явища підвищенням рівня розвитку витривалості.

Вдосконалення швидкісної витривалості в кожній зоні потужності полягає у використовуванні на заняттях інтенсивної роботи в порівнянні з тією, яка характерна для неї в різних вікових групах. Така робота являє собою пересування з швидкістю, яка перевищує змагання на дистанціях, які потрапляють у відповідну зону. Дистанція повинна бути коротшою від змагальної, тому вплив на організм недостатній. Для досягнення бажаного ефекту у відповідних реакціях, необхідно застосувати повторний метод. Залежно від характеру енергетичного забезпечення м'язової діяльності виділяють три види швидкостей пересування, які мають велике значення для нормування навантажень при розвитку витривалості в кожній із зон:

·        Субкритична швидкість – витрата енергії невелика і величина кисневого запиту менше відаеробних можливостей (поточне споживання кисню повністю покриває потреби)  – переважно впливає на розвиток аеробних функцій.

·        Критична швидкість – кисневий запит дорівнює аеробним можливостям і вправи виконуються в умовах максимальних величин кисню – розвиває аеробно-анаеробні функції.

·        Надкритична швидкість – кисневий запит перевищує аеробні можливості людини і виконання вправи відбувається в умовах кисневого голоду – сприяє вдосконаленню анаеробних можливостей.

Абсолютні показники субкритичної, критичної і надкритичної швидкостей багато в чому залежать від виду циклічних вправ, віку, статі і підготовленості тих, хто займається фізичними вправами. Критична швидкість у найсильніших спортсменів – чоловіків у плаванні складає 1,6 м/с, під час легкоатлетичого бігу – 5,92 м/с, при бігу на ковзанах – 11,2 м/с, в їзді на велосипеді – 13,5 м/с (Ю.Ф. Курамшин, В.І. Попов, 1999).

Вправи для розвитку швидкісної витривалості в зоні максимальної і субмаксимальної потужностей виконуються з надкритичною швидкістю, для витривалості до швидкісної роботи в зоні великої потужності – з надкритичною і критичною швидкістю. Для витривалості в зоні поміркованої потужності – з субкритичною і критичною швидкістю.

Швидкісна витривалість максимальної потужності характерна для вправ із граничною тривалістю від 9 до 20 сек. Легкоатлетичний біг на дистанції 30-60 м – у молодших, 100м – у старших школярів, 100 -200 м – у кваліфікованих бігунів.

Основним засобом розвитку швидкісної витривалості в зоні максимальної потужності є подолання відрізків рівних або навіть більше, ніж змагальні дистанції з максимальною або близькою до неї швидкістю. В даному випадку мається на увазі не рекордна швидкість людини, а максимальна по відношенню до можливостей у день занять.

У процесі розвитку швидкісної витривалості в цій зоні потужності слід ураховувати динаміку зміни швидкості у зв'язку з наростанням стомлення. Якщо людина відчуває виникаюче стомлення вже в перші секунди роботи і швидкість швидко зменшується (наприклад, під час бігу на 20 м результат високий, а на 50м – відносно низький), то в наявності недостатність витривалості в стартовому розгоні. Якщо ж стомлення настає пізніше, а швидкість починає падати з середини дистанції або до кінця її, то говорять про недостатність швидкісної дистанційної витривалості.

Для людей різного віку і невисокого рівня підготовленості швидкісна витривалість у роботі субмаксимальної потужності виявляється переважно у вправах максимальної тривалості не менше 50 сек. і не більше 4-5 хв. Для дітей 10 років біг від 9 сек. до 90 сек.  відповідає дистанції 50-400 м, для дітей 13-14 років біг у діапазоні від 15 сек. до 4 хв. 30 сек. на дистанціях – 90-1600 м; для дорослих висококваліфікованих спортсменів тривалість бігу знаходиться в межах від 20 сек. до 2 хв. 16 сек., дистанція – від 200 до 1000 м.

Основним засобом розвитку швидкісної витривалості в зоні субмаксимальної потужності є подолання тренувальних відрізків різної довжини зі швидкістю, що перевищує змагальну. Для дистанцій, які належать до зони субмаксимальної потужності, ступінь темпу зростання витривалості залежить від діапазону швидкостей що використовуються для пересування, який має критичну межу відхилення від змагальної швидкості в межах приблизно ±10-15 %. При плануванні навантаження слід брати до уваги швидкість виконання вправ, і питома вага роботи різної інтенсивності в загальному об'ємі навантаження або в загальному балансі часу. У всіх випадках робота до вираженого стомлення є основною формою підвищення рівня витривалості (Ю.Ф. Курамшин, 1999).

Розвиток швидкісної витривалості при виконанні циклічних вправ у різних діапазонах субмаксимальної потужності має певні відмінності. При роботі субмаксимальної потужності граничної тривалості 40-45 сек. вправи виконуються з дуже великою інтенсивністю, при запиті кисню, що далеко не задовольняється, не дивлячись на граничне його споживання. Енергозабезпечення м'язової діяльності в цьому випадку здійснюється переважно за рахунок анаеробної гліколітичної потужності (кількість глікогену, що розпадається до молочної кислоти за секунду).

При розвитку швидкісної витривалості на дистанціях, тривалістю від 45 сек. до 4,5 хв., енергозабезпечення в більшості залежить від анаеробної гліколітичної місткості (загальна кількість анаеробно-розпадаючого глікогену) і аеробного окислення глікогену. Основний метод виконання вправ – повторний, тривалість одного повторення – від 1 до 5 хв. Швидкість пересування – 80-85% від максимальної. Кількість повторень вправи в одній серії – 4-6 разів. Інтервали відпочинку між повтореннями – 4-8 хв., а між серіями – 10-15 хв. Для більш глибокого впливу на одному занятті виконують 2-4 серії роботи.

Для розвитку витривалості в даній зоні потужності використовуються переважно змінний, повторний і інтервальний методи. Інтенсивність пересування в змінному методі може варіювати від поміркованої до змагальної. Змінне тренування проводиться або по типу "фартлека", коли різні за довжиною відрізки дистанції долаються з різною швидкістю або при строгому чергуванні однакових відрізків, які пробігаються по черзі з високою і низькою швидкістю. Наприклад, під час бігу на ковзанах безперервно пробігти 10 кругів по стадіону зі змінною швидкістю, 1 круг швидко + 1 круг поволі і т.д. При застосуванні повторного методу тривалість одного повторення коливається від 5 до 10 хв. Довжина відрізків може бути дещо більша або менша, ніж змагальна дистанція. Відрізки, більші ніж дистанція або рівні їй, проходять зі швидкістю приблизно на 10% менше, ніж середня змагальна, а відрізки менші (на 1/3 - 1/4 дистанції) - із змаганням або на 8-12 % вище від змагання. Кількість повторень вправи в серії від 4 до 12 разів. Заняття складаються з однієї або кількох серій.

Швидкісна витривалість до роботи поміркованої потужності характерна для вправ, у яких максимальна тривалість змагальної діяльності складає від 9 до 10 хв і до 1-1,5 години і більш. Наприклад, у дорослих кваліфікованих спортсменів це буде:

- біг на 10км;

- часовий і марафонський біг;

- плавання на 1500 м;

- біг на ковзанах на 10000 м;

- біг на лижах на 10, 15, 30, 50 км і ін.

В основі швидкісної витривалості на довгих і наддовгих дистанціях перш за все лежить місткість аеробного механізму енергопродукції, тобто запаси глікогену м'язів і печінки, жирних кислот. Інформативні його показники – рівень порога анаеробного обміну (ПАНО) по відношенню до максимального споживання кисню (МСК) і швидкість пересування на рівні ПАНО.

ПАНО відповідає такій інтенсивності роботи, за якої кисню вже явно не вистачає для повного енергозабезпечення, різко збільшуються процеси безкисневого (анаеробного) утворення енергії за рахунок розщеплювання речовин, багатих енергією (креатин-фосфату і глікогену м'язів) і накопичення молочної кислоти.

Підвищення рівня порога анаеробного обміну дозволяє бігуну, весляру, лижнику і ін. пройти велику частину дистанції в аеробних умовах і використати анаеробні резерви під час фінішного прискорення. Безперервне зростання здатності підтримувати високу швидкість за рахунок енергетичного потенціалу на стайєрських дистанціях може бути реалізований шляхом:

1. Підвищення МСК, тобто кількості кисню, який організм здатний засвоїти за одиницю часу.

2. Підвищення рівня ПАНО по відношенню до МСК (його величина у підготовлених людей може зростати до 80 % від МСК).

3. Економізувати енерговитрати і вдосконалювати периферичні (м'язові) механізми трансформації енергії (тканинного обміну).

Основними засобами розвитку швидкісної витривалості на довгих і наддовгих дистанціях є: біг, веслування, плавання, їзда на велосипеді та інші циклічні вправи, які виконуються з субкритичною швидкістю. Вдосконалення витривалості здійснюється за допомогою методів безперервної і переривчастої вправи. При використовуванні рівномірного методу вправи виконуються з відносно постійною швидкістю, яка становить 75-80% від критичної, протягом 20 і більше хвилин. Подібний режим роботи створює оптимальні умови для вдосконалення функцій серцево-судинної і дихальної систем організму. Для підвищення витривалості за допомогою змінного методу важливо дотримуватись оптимального рівня швидкості пересування і не завищувати його, щоб надмірно не активізувати анаеробні процеси. Вона повинна змінюватися в діапазоні 60-80 % від критичної.

 Розвиток силової витривалості. Силова витривалість, тобто здатність тривалий час проявляти оптимальні м'язові зусилля – це одна з найбільш значимих фізичних здібностей. Від рівня її розвитку багато в чому залежить успішність професійної, побутової, військової і спортивної рухової діяльності. Силова витривалість має різні форми вияву залежно від характеру рухової дії, яка виконується. Проте її специфічність виражена у меншій мірі, ніж специфічність швидкісних здібностей. Тому можливе "перенесення" силової витривалості в різних вправах.

 Залежно від об'єму м'язових груп, які беруть участь у роботі, розрізняють:

• локальну силову витривалість, коли в роботі бере участь менш 1/ 3 загального об'єму м'язів тіла (робота на кистьовому тренажері);

• регіональну силову витривалість, коли в роботі беруть участь м'язи, які становлять від 1/3 до 2/3 м'язової маси (підтягування на щаблині);

• глобальну силову витривалість, коли в роботі задіяно понад 2/3 м'язів тіла (біг, плавання, веслування).

Силова робота різного характеру забезпечується анаеробними або аеробними джерелами енергії (В.Н. Платонов, 1997).

Динамічна силова витривалість типова для вправ з повторними і значними м'язовими напругами при відносно невисокій швидкості рухів, а також для вправ циклічного або ациклічного характеру, де потрібна "швидка сила". Вправи силового динамічного характеру можуть виконуватися з різною величиною обтяження (інтенсивністю) і числом можливих повторень (об'єму).

Для розвитку силової динамічної витривалості використовуються в основному повторний, інтервальний і круговий методи. Статична силова витривалість характерна тривалим утриманням граничних, близькограничних і поміркованих напруг, необхідних, головним чином, для збереження певної пози.

При виконанні статичних вправ повністю можна виділити три стадії працездатності:

1. Оптимальної працездатності.

2. Компенсованого стомлення.

3. Декомпенсованого стомлення.

Незалежно від характеру вправи, тривалості виконання статичної напруги, функціонального стану організму, тривалість першої стадії складає – 41,1-43,6%; другої – 41,6-42,4%; третьої – 13,6-16,5% від загальної тривалості. Отже, оптимальний час дії статичних навантажень (оптимальна працездатність плюс компенсоване стомлення) складає від 82 % до 86 % від максимума. Ця закономірність у розвитку стомлення при статичних навантаженнях береться до уваги при розробці методики вдосконалення статичної витривалості.

З віком силова витривалість до статичних зусиль постійно збільшується (мал. 23). Найбільший приріст витривалості до статичного зусилля спостерігається в період від 13 до 16 років, тобто в період статевого дозрівання: у дівчаток він складає в середньому 32 %, а у хлопчиків – 29 %.

Для розвитку статичної силової витривалості застосовуються різні ізометричні вправи, виконання яких повинно обмежуватися стадією компенсованого стомлення, тобто статичними навантаженнями 82-86% від максимальної ("повністю"). З їх допомогою можна впливати практично на будь-які м'язові групи. Дуже важливо, щоб початкове положення і суглобові кути були такими, при яких включаються в роботу саме ті м'язові групи, витривалість яких потрібна для підвищення результату в даній вправі. В комплекси ізометричних вправ входять не більше 8-9 вправ. Тривалість статичної напруги м′язів може продовжуватися більше 12-20 сек.

4. Контрольні вправи (тести) для визначення рівня розвитку витривалості

Одним з основних критеріїв витривалості є час, протягом якого людина здатна підтримувати задану інтенсивність діяльності. На основі цього критерію розроблений прямий і непрямий способи вимірювання витривалості. При прямому способі випробовуваному пропонують виконувати завдання (наприклад, біг) із заданою інтенсивністю (60, 70, 80 або 90 від максимальної швидкості). Сигналом для припинення тесту є початок зниження швидкості виконання даного завдання. На практиці тестами педагоги з фізичної культури і спорту прямим способом користуються рідко, оскільки спочатку потрібно визначити максимальні швидкісні можливості випробовуваних (при бігу на 20 або 30 м з ходу), потім обчислити для кожного з них задану швидкість і лише після цього приступати до тестування.

У спорті витривалість може вимірюватися за допомогою інших груп тестів (1): неспецифічних (за їх результатами оцінюють потенційні можливості спортсменів ефективно тренуватися або змагатися в умовах наростаючого стомлення) і специфічних (результати цих тестів указують на ступінь реалізації цих потенційних можливостей).

До неспецифічних тестів визначення витривалості належать: 1) біг на тредбані; 2) педалювання на велоергометрі; 3) степ-тест. Під час виконання тесту вимірюються як ергометричні (час, об'єм і інтенсивність виконання завдань), так і фізіологічні показники (максимальне споживання кисню – МСК, частота серцевих скорочень – ЧСС, поріг анаеробного обміну – ПАНО і т.ін.).

Запас швидкості (Н.Г. Озолін, 1959) визначається як різниця між середнім часом подолання будь-якого короткого, еталонного відрізка (наприклад, 30, 60, 100 м у бігу, 25 або 50 м у плаванні і т.ін.) при проходженні всієї дистанції і кращому часі на цьому відрізку.

Запас швидкості Зс = tа - tк,

де tа – час подолання еталонного відрізка; tк – кращий час на цьому відрізку.

         Приклад. (В.І. Лях, 1998). Кращий час бігу на 100 м (tа) учня 16 років рівний 14,0 сек. Час бігу на 2000 м складає 7 хв. 30 сек., або 450 сек., а середній час пробіжки на 100 м (tк) у бігу на 2000 м дорівнює 450 : 20 = 22,5 сек. Запас швидкості в даному прикладі: 22,5 – 14,0 = 8,5 сек. Чим менше Зс, тим вище рівень розвитку витривалості. Так само можна оцінити запас швидкості в плаванні, лижних гонках, при їзді на велосипеді і інших циклічних видах спорту.

         Індекс витривалості (T. Cureton, 1951) – це різниця між часом подолання довгої дистанції і тим часом на цій дистанції, який показав би випробовуваний, якби подолав її з швидкістю, яку показав їм на короткому (еталонному) відрізку.

Індекс витривалості  = t - tк х n,

де: t – час подолання будь-якої довгої дистанції; tк – час подолання короткого (еталонного) відрізка; n – число таких відрізків,  сума яких складає дистанцію.

Приклад. (В.І. Лях, 1998). Кращий час бігу на 100 м учня 16 років дорівнює 14,0 сек. Час його бігу на 2000 м складає 7 хв. 30 сек, або 450 сек. Індекс витривалості = 450 – (14 х 20) = 170 сек. Чим менше індекс витривалості, тим вище рівень розвитку витривалості.

Коефіцієнт витривалості  (Г. Назаров, 1962) – це відношення часу подолання всієї дистанції до часу подолання еталонного відрізка.

 Коефіцієнт витривалості = t : tк,

де t – час подолання всієї дистанції; tк – кращий час на еталонному відрізку.

         Приклад. Час бігу у випробовуваного на 300 м дорівнює 51 сек., а час бігу на 100 м (еталонний відрізок) – 14,5 сек. У цьому випадку коефіцієнт витривалості складає 51,0 : 14,5 = 3,52. Чим менше коефіцієнт витривалості, тим вище рівень розвитку витривалості. Так само поводяться при зміні витривалості у вправах силового характеру: одержані результати (наприклад, кількість повторень тесту з обтяженням) потрібно співвідносити з рівнем максимальної сили в цьому русі.

Як показники витривалості використовуються і біомеханічні критерії, такі, наприклад, як точність виконання кидка в баскетболі, час опорних фаз у бігу, коливання загального центру маси в русі і т.ін. (М.А. Рік, 1988). Порівнюють їх значення на початку, середині і в кінці вправ. За величиною відмінностей судять про рівень витривалості: чим менше змінюються біомеханічні показники в кінці вправи, тим вище рівень витривалості (Ж.К. Холодов, В.П. Кузнєцов, 2001).

ЛІТЕРАТУРА

1.     Верхошанский Ю.В. Основы специальной физической подготовки. – М.: ФиС, 1988.

2.     Виру А.Л. и др. Биологические аспекты управления тренировкой / Современный олимпийский спорт. – К.: Олимпийская литература, 1993.

3.     Зациорский В.М. Физические качества спортсмена. – Изд. 2-е. – М.: Физкультура и спорт, 1970.

4.     Курамшин Ю.Ф. Методы обучения двигательным действиям и развития физических качеств. – Л., 1991.

5.     Моногаров В.Д. Генез утомления при напряженной мышечной деятельности // Наука в олимпийском спорте. – 1994. - № 1. – С. 47-57.

6.     Моногаров В.Д. Утомление в спорте. – К.: Здоровье, 1986. – 120 с.

7.     Озолин И.Г. Настольная книга тренера. – М.: «Издательство Астрель», 2002.

8.     Платонов Н.В., Вайцеховский С.М. Тренировка пловцов высшего класса. – М.: ФиС, 1985.

9.     Платонов Н.В. Общая теория подготовки в олимпийском спорте. – К.: Олимпийский спорт, 1992.

10.           Специальная выносливость спортсменов / Под общей редакцией                        М.Я. Набатниковой. – М.: ФиС, 1972.

11.           Теория и методика физической культуры.  Учебное пособие / Под редакцией  Ю.Ф. Курамшина и В.И. Попова. – Санкт-Петербург, 1999.